TAYLOR, TERRY SCOTT © 1996 : NEVERHOOD SONGS

TAYLOR, TERRY SCOTT © 1996 : NEVERHOOD SONGS

Одну простую сказку,
А может и не сказку,
А может не простую…
хотим Вам рассказать.
Ее мы помним с детства,
а может и не с детства,
а может и не помним…
но будем вспоминать!

Ех! Хлопчики, дівчатка! Нумо сюди хутчіш! Хто з вас ще пам’ятає цікаву та корисну комп’ютерну гру Neverhood?Так, так ту саму, яку варто було б використати у якості психотропної зброї. Згадали? Ну, піднапружтесь! Такий собі пластиліновий квест, його у російській локалізації ще обізвали „Не вір худу”. Ну, хто згадав, той молодець, а хто ні, той сам винен. Так ось, до справи – перед вами обор оригінального саундтреку до цієї гри. Запевняю, ситуація тут, мабуть ще гірша, ніж з самою грою.
Музику для вищезгаданої – чи так і не згаданої – гри написав досить визнаний Штатівський композитор і виконавець Террі Скот Тейлор, відомий в якості фронтмена команд Daniel Almos та The Lost Dogs, та ще деяких, менш відомих. Проте, зупинятися на його біографії та творчих досягненнях я не буду – бо вони ні біса не відносяться до того, що представлене на цьому диску.
Чи ви пам’ятаєте старі радянські мультфільми, ті в котрих ляльки були зліплені з пластиліну? „Пластилінову Ворону” особливо? Виявляється у Штатах те ж є щось подібне! Не впевнений хто з кого черпав натхнення, мабуть вони у нас – тому що „Пластилінова Ворона” з’явилась раніше Неверхуду – тому що дуже багато спільних рис у цих двох мистецьких витворах. Але досить про них – переходимо до музики.
Знайти саундрек, який буде сприйматися як самостійний зразок чиейсь творчості, досить важко. Зазвичай, у відриві від фільму, чи гри, чи чогось ще, під що він був зроблений, той саундтрек втрачає будь яку цінність і виявляється відверто нудним та примітивним. Запевняю вас – у випадку Неверхуда все зовсім не так. Альбом записаний Тейлором сприймається посто на „ура!” незалежно від того, знайомі ви з грою чи ні. І водночас, він настільки чітко передає її атмосферу, що ігрові епізоди попри всяке бажання спливають на поверхню пам’яті.
Стиль, у я кому зроблено саундрек, визначити досить важко. Напевне, словосполучення „пластилінова музика” підійшло б найкраще, але зрозуміти це можна тільки після його прослуховування. А так... Що ж, спробуємо виколупати з пластилінового хаосу щось більш-менш конкретне.
Основу музичної лінії складає... акустична гітара. Вона присутня у кожній пісні, і май же у кожній пісні виконує головну роль. Поряд з нею рухається перкусія та барабани – ніяких сем плів, все живе, ідуже приємне на смак. Трохи рідше зустрічається слухачу класична джазова духова секція. Кларнети, саксофони та дещо інше, що не завжди вдається ідентифікувати. Присутні і клавішні, але більшість часу їх використовують... не звично. Ну і вокал... але про нього окремо і пізніше.
А що саме робиться за допомогою всього цього? Неспинний творчій струм, що виливається на слухача досить неоднорідний. Я доволі довго думав як все це виразити за допомогою слів, і нарешті прийшов до такого висновку: альбом складається із декількох частин. Автор дуже сильно перетасував все що записав, але їх таки можна виділити.
Перша частина – джазова. Саме так, класичний джаз, викликаючий стійки асоціації з ранніми творами цього стилью, тільки-но добряче оскаженілими. Власне мені все це нагадало першу джазову платівку (1917, якщо я не помиляюсь), славнозвісний запис „Dixieland Jazz Band”. Таке ж безглуздя та блазництво, тільки більш якісне і з масивним використанням різноманітних та абсолютно не музичних звуків. Весело, енергійно, майже танцювально – і на сто відсотків не серйозно. Цієї несерйозності, на мою думку, не завадило б завести деяким сучасним джазменам.
Друга частина – рок-н-рольна. На перший погляд трохи приблюзована, але це лише враження, створене тим, що гітарні партії цілком акустичні. Тут зустрічаються навіть теми де окрім гітари, вокалу і епізодичних призвуків взагалі не застосовується ніяких інструментів – і це ані трохи не псує загального враження, скоріш навпаки, підкреслює настрій і характер альбому. Додайте до цього ще декілька тем з яких так і тхне роком сімдесятих – і отримаєте майже повну уяву. Хрча...чорта лисого ви отримаєте, поки не почуєте цього на власні вуха.
Третя частина – шизофренічні варіації на тему американського фольку. Тут вам і госпел, і кантрі, і роздовбане банджо... і все це під традиційно безглуздо-розбишацьким соусом. А час від часу з’являється ще й сопілка. Смакота, та й годі.
Ну і остання за списком (але не за значенням) частка – психоделія і нойз. В якості окремих треків їх тут менше за все, але так чи інакше вони присутні майже у кожній пісні. А окремі треки, створені не для музики а для атмосфери – це просто угар.
Але все це форма. що ж стосується змісту... тут все ще краще. Композиція альбому хаотична і непередбачена. Навіть у рамках однієї пісні можуть відбутися кардинальні зміни. Композиції побудовано з гримучої суміші власних ідей, стильових штампів та чужих тем, обіграних колоритно і майстерно.
останньою краплею стає вокал. Усілякі спроби підібрати слова для змалювання Цього, я облишив одразу. Скажу лише, що саме він здебільшого і робить музику „пластилінову”. Власне в мене він викликає ультра стійку асоціацію з пластиліновою мультиплікацією. Доречи, відсотків дев’яносто його партій виконані без застосування електронної обробки – за що Тейлору окрема повага. Друга окрема повага – за тексти. Вони там є. Я навіть буклет з ними додаю до рецензії. Насолоджуйтесь!
Ф-фух!.. Щось таке. Не знаю, чи зрозумів хтось хоч що-небудь з моїх теревенів, але я старався. На закінчення скажу лише, що мені здалося, що цей альбом був написаний легко, без зайвої напруги і остогидлих смартфейсів. Бо саме так він сприймається, що тут поробиш. Про те що він дуже якісний і професійний, я мовчу – бо це не є вартим уваги моментом.
P. S. У 2002 році цей альбом було видано ще раз, тільки під назвою ImaginariuM, і втричі більше за об’ємом – два диска по сорок з лихим пісень. Але його знайти я не зміг.

Оцінка якості: 10/10

Склад: Усюди пишуть, що Тейлор зробив його самотужки. Але така кількість інструментів... Щось мені слабко віриться Скоріш за все там була добряча бригада сессійників.

Трекліст:
Klaymen Shuffle/Olley Oxen Free/Everybody Way Oh!/Rock And Roll Dixie/
Cough Drops/Skat Radio/Lowdee Huh/Klaymen's Theme/Operator Plays A
Little Ping Pong/Jose Feliciano/Homina Homina/Potatoes, Tomatoes,
Gravy, And Peas/Triangle Square/Dum Da Dum Doi Doi/Southern Front Porch
Whistler/Confused And Upset/The Neverhood Theme/The Weasel Chase/
Pulling Of The Pin/The Battle Of Robot Bil/Klogg's Castle/Time To Goof Off/
Klaymen Takes The "A" Train/Low Down Doe/Gargling Drummer/Resolution #8/
An Elf Sings His ABC's/Thumb Nail Sketch/I'm Thirsty, I Need WahWah/
Sound Effects Record #32/The Laughing, Crying, Screaming Masses/
Sound Effects Record #33/B3, B.C./Coffee And Other Just Desserts/Spring Has Sprung/
Chiming In/Scary Robot Man/Playing Pool In Outer Space/Down In The Mines

[Demion]

Очень заинтересовал... жду на ФТП.

[wantala]

не надо во вложениях вот этого вот. вся гл.страница наперекосяк.

[Володимир Кузнєцов]

Ну и ладно. Как показала практика, все равно это никму и нахрен не нужно

[Cheshire Cat]

Мне нужно!!! А ФТП адрес какой??? Я яросный фэн этой гамесы, а в частности саундтрека :)))

[Equimanthorn]

Блин, как я пропустил эту рецу... Володька, рулишь, писать на такой неформат - это хорошо и правильно, не говоря уже о том, что сам факт игры Неверхуд греет душу и вызывает тучу воспоминаний.

Саундтрек действительно из ряда вон, под игру похдодил на все 100%, такой же аморфный психоделиный "пластилиновый" стиль. Только вот отдельно не слышал, посему жду его на ФТП.

[Se7en]

А я уже давно перешел с пост-рока на The Neverhood OST ( :
Вот это я и подразумевал под раздела "7амесы" на муз-просвете, побольше бы таких рец и поменьше бы епидемий с кИшом

[zed]

ага, все воистину так. ну,а о моей любви к Тейлору исчерпывающе расскажет ластфм :)