Володимир Кузнєцов
06.07.2006, 09:54
NAPALM DEATH © 2005 : THE CODE IS RED… LONG LIVE THE CODE
«Девчонки! Бросайте ваши дела,
поднимайте ваши ручки
и начинайте танцевать у ваших радиоприемников
– потому что только для вас играет группа…»
«День радио»
Вже у самої назві відчувається щось погрожуюче. Щось таке, від чого виникає стійке бажання сховатися під стіл, притулити коліна до підборіддя, охопити їх руками і сидіти тихо, наче миша. А краще, як тарган. Щоб під час ядерного вибуху залишався хоч невеличка можливість залишитися живим. А про те, що вибух буде, я не сумнівався з самого початку.
Отримавши диск з новим релізом старого доброго Напалму, я ані трохи не сумнівався, що завзяті дідугани не припустять дрібної лажи. Справа у тому, що Напалм став для мене одним з перших дез-метал гуртів, які мені довелося почути. Некрологівське „Повільно ми гниємо”, Дейсайдовський „Легіон” та „Корупція Гармонії” вищезазначених героїв і досі займають у мене особливе місце. Оскільки перша команда студійно припинила своє існування, у другої я розчарувався, підживлювати мої ностальгічні спогади в змозі лише старий добрий гурт з ліричною назвою „Напалм Дез”.
За що завжди поважав цю банду – так за те, що рік за роком випускаючі все нові альбоми вони ніколи не опускалися до само плагіату і водночас ніколи не втрачали своє лице. Кожен новий альбом слухався інакше, порівняно з попередніми – але ніколи, навіть удушу п’яний, серед ночі, на північному полюсі чи в джунглях Амазонки я завжди впізнаю цей гурт. З перших гітарних ноти, з назви пісень, з сценічної манери. Як завгодно.
„The Code is Red… Long live the Code”. Не буду казати, що реліза цього я очікував з нетерпінням, що встиг засумувати за розбишаками-пенсіонерами... Працездатність цього гурту просо вражає. Рідко яка метал-команда може похвалитися дискографією півтори сторінки завдовжки. І особливо приємно те, що остання творчість гурту не стала смугою перевиданнь та штампування численних збірок. Гурт майже щорічно довбе півноформатник за півноформатником, над кожнм працюючи як востаннє. Вдячність та пошана беззмінним працівникам індустрії важкмету!
Але щось мене заносить. Про що це я? А, про новий альбом! І що ви очікували почути? Сміливіше? Якісний дез-метал? Качевий дез-грайнд? Індустріалізовану довбіжку? Дзузьки!
Життя, немов неспинна ріка постійно тече і постійно змінюється. До вашою уваги альбом, яки сміливо можна назвати поверненням до джерел. Тенденція, почата у двох попередніх релізах набрала сили та розквітли пишним духм’яним цвітом, яка красивий та могутній кактус творчості серед пустелі безталанності. Розповсюджуючи навкруги типовий для цвітіння кактусів сморід гнилого м’яса, новий альбом просто вбиває слухача назад під стіл, з-під якого він щойно виліз. Грайнд-кор, панове! Саме так, грайнд-кор. Та ще й такий, від якого дихання перехоплює, від тиску на вуха очі вивалюються з орбіт, а мозок поступово підігрівається до температури кипіння.
Від релізу добряче смердить копіттю, якої гурт добряче давав у першої половині дев’яностих. Але не треба вважати, що вас очікує ностальгійне копіювання ранніх витворів. Ніколи цього не було і далі, сподіваюсь, не буде. Уграний, безголовий грайнд отримав на допомогу могутній арсенал двадцятирічного досвіду. Бездоганно технічний і у той самий час, ані краплі не вилізаний саунд – саме те що треба. Єдине що не дозволяє мені безсумнівно приписати альбом до грайнд-кору – це відсутність хрестоматійної риси – пісень завдовжки в десять-двадцять секунд. Хоча, другий трек викликає однозначну асоціацію – грИнда це, грИнда я вам кажу! І знову ж феноменальна здатність гурту різноманітні альбоми зберігаючи власний унікальний стиль.
Але якщо звернутися до суто раціонального аналізу, не запамороченого ніякими почуттями – нічого революційно нового альбом запропонувати не може. Відшліфована довгими роками композиційна манера, до болю знайомий саунд, де навід бруд та шорохуватості – наслідок багаторічної праці, цілком доречні і безумовно потрібні. Вокалізи Грінвея тільки погіршилися – підсажене роками ревіння та пияцтва горло вже добряче втратила здатність продиратись просто крізь грудину, неначе кувалдою вибиваючи повітря з легенів. Альбом вийшов трохи простішим якщо порівнювати з „Leaders, not Followers”, “Order of the Leech” чи “Words from the exit wound”. Це дещо освіжило сприйняття але й зробило його трохи нудним наприкінці.
Але це тільки у випадку раціонально-хирургічного оцінювання. Альбомом керує настрій. Яскравий, наполегливий і нестримний, але у той самий час важкий та зловісний, він повільно прокрадається до сумління слухача, та заволодіває їм. Враження від першого прослуховування залишається ще досить довго. Ви можливо не пригадаєте жодної мелодії, але якийсь невиразний присмак залишиться десь між діафрагмою та бронхами, турбуючи та непокоячи вас. І не відпустить. До наступного прослуховування.
Сімнадцять треків – один мультимедійний і один бонусний – цього більш ніж достатньо, щоб впевнити самого запеклого скептика у тому, що знімати гурт з рахунків ще ранувато. І хоча обмежені та тупі індивідууми і стверджують, що світом керують бабки, ми з вами знаємо напевне – світом править безкомпромісне, некомерційне дідуганство! І ніякі бабки ніколи не отримають подібної влади. Усі на підтримку ветеранів війни та праці на метал-сцені! The Code is Red…Long Live The Code!!!!!
Оцінка якості: 8/10
Склад:
Mark "Barney" Greenway - Vocals
Mitch Harris - Guitar / Vocals
Shane Embury - Bass
Danny Herrera - Drums
Трекліст:
1. Silence Is Deafening
2. Right You Are
3. Diplomatic Immunity
4. Code Is Red...Long Live the Code
5. Climate Controllers
6. Instruments of Persuasion
7. Great and the Good
8. Sold Short
9. All Hail the Grey Dawn
10. Vegetative State
11. Pay for the Privilege of Breathing
12. Pledge Yourself to You
13. Striding Purposefully Backwards
14. Morale
15. Our Pain Is Their Power
16. Losers (bonus)
16. Morale (Multimedia Track)
«Девчонки! Бросайте ваши дела,
поднимайте ваши ручки
и начинайте танцевать у ваших радиоприемников
– потому что только для вас играет группа…»
«День радио»
Вже у самої назві відчувається щось погрожуюче. Щось таке, від чого виникає стійке бажання сховатися під стіл, притулити коліна до підборіддя, охопити їх руками і сидіти тихо, наче миша. А краще, як тарган. Щоб під час ядерного вибуху залишався хоч невеличка можливість залишитися живим. А про те, що вибух буде, я не сумнівався з самого початку.
Отримавши диск з новим релізом старого доброго Напалму, я ані трохи не сумнівався, що завзяті дідугани не припустять дрібної лажи. Справа у тому, що Напалм став для мене одним з перших дез-метал гуртів, які мені довелося почути. Некрологівське „Повільно ми гниємо”, Дейсайдовський „Легіон” та „Корупція Гармонії” вищезазначених героїв і досі займають у мене особливе місце. Оскільки перша команда студійно припинила своє існування, у другої я розчарувався, підживлювати мої ностальгічні спогади в змозі лише старий добрий гурт з ліричною назвою „Напалм Дез”.
За що завжди поважав цю банду – так за те, що рік за роком випускаючі все нові альбоми вони ніколи не опускалися до само плагіату і водночас ніколи не втрачали своє лице. Кожен новий альбом слухався інакше, порівняно з попередніми – але ніколи, навіть удушу п’яний, серед ночі, на північному полюсі чи в джунглях Амазонки я завжди впізнаю цей гурт. З перших гітарних ноти, з назви пісень, з сценічної манери. Як завгодно.
„The Code is Red… Long live the Code”. Не буду казати, що реліза цього я очікував з нетерпінням, що встиг засумувати за розбишаками-пенсіонерами... Працездатність цього гурту просо вражає. Рідко яка метал-команда може похвалитися дискографією півтори сторінки завдовжки. І особливо приємно те, що остання творчість гурту не стала смугою перевиданнь та штампування численних збірок. Гурт майже щорічно довбе півноформатник за півноформатником, над кожнм працюючи як востаннє. Вдячність та пошана беззмінним працівникам індустрії важкмету!
Але щось мене заносить. Про що це я? А, про новий альбом! І що ви очікували почути? Сміливіше? Якісний дез-метал? Качевий дез-грайнд? Індустріалізовану довбіжку? Дзузьки!
Життя, немов неспинна ріка постійно тече і постійно змінюється. До вашою уваги альбом, яки сміливо можна назвати поверненням до джерел. Тенденція, почата у двох попередніх релізах набрала сили та розквітли пишним духм’яним цвітом, яка красивий та могутній кактус творчості серед пустелі безталанності. Розповсюджуючи навкруги типовий для цвітіння кактусів сморід гнилого м’яса, новий альбом просто вбиває слухача назад під стіл, з-під якого він щойно виліз. Грайнд-кор, панове! Саме так, грайнд-кор. Та ще й такий, від якого дихання перехоплює, від тиску на вуха очі вивалюються з орбіт, а мозок поступово підігрівається до температури кипіння.
Від релізу добряче смердить копіттю, якої гурт добряче давав у першої половині дев’яностих. Але не треба вважати, що вас очікує ностальгійне копіювання ранніх витворів. Ніколи цього не було і далі, сподіваюсь, не буде. Уграний, безголовий грайнд отримав на допомогу могутній арсенал двадцятирічного досвіду. Бездоганно технічний і у той самий час, ані краплі не вилізаний саунд – саме те що треба. Єдине що не дозволяє мені безсумнівно приписати альбом до грайнд-кору – це відсутність хрестоматійної риси – пісень завдовжки в десять-двадцять секунд. Хоча, другий трек викликає однозначну асоціацію – грИнда це, грИнда я вам кажу! І знову ж феноменальна здатність гурту різноманітні альбоми зберігаючи власний унікальний стиль.
Але якщо звернутися до суто раціонального аналізу, не запамороченого ніякими почуттями – нічого революційно нового альбом запропонувати не може. Відшліфована довгими роками композиційна манера, до болю знайомий саунд, де навід бруд та шорохуватості – наслідок багаторічної праці, цілком доречні і безумовно потрібні. Вокалізи Грінвея тільки погіршилися – підсажене роками ревіння та пияцтва горло вже добряче втратила здатність продиратись просто крізь грудину, неначе кувалдою вибиваючи повітря з легенів. Альбом вийшов трохи простішим якщо порівнювати з „Leaders, not Followers”, “Order of the Leech” чи “Words from the exit wound”. Це дещо освіжило сприйняття але й зробило його трохи нудним наприкінці.
Але це тільки у випадку раціонально-хирургічного оцінювання. Альбомом керує настрій. Яскравий, наполегливий і нестримний, але у той самий час важкий та зловісний, він повільно прокрадається до сумління слухача, та заволодіває їм. Враження від першого прослуховування залишається ще досить довго. Ви можливо не пригадаєте жодної мелодії, але якийсь невиразний присмак залишиться десь між діафрагмою та бронхами, турбуючи та непокоячи вас. І не відпустить. До наступного прослуховування.
Сімнадцять треків – один мультимедійний і один бонусний – цього більш ніж достатньо, щоб впевнити самого запеклого скептика у тому, що знімати гурт з рахунків ще ранувато. І хоча обмежені та тупі індивідууми і стверджують, що світом керують бабки, ми з вами знаємо напевне – світом править безкомпромісне, некомерційне дідуганство! І ніякі бабки ніколи не отримають подібної влади. Усі на підтримку ветеранів війни та праці на метал-сцені! The Code is Red…Long Live The Code!!!!!
Оцінка якості: 8/10
Склад:
Mark "Barney" Greenway - Vocals
Mitch Harris - Guitar / Vocals
Shane Embury - Bass
Danny Herrera - Drums
Трекліст:
1. Silence Is Deafening
2. Right You Are
3. Diplomatic Immunity
4. Code Is Red...Long Live the Code
5. Climate Controllers
6. Instruments of Persuasion
7. Great and the Good
8. Sold Short
9. All Hail the Grey Dawn
10. Vegetative State
11. Pay for the Privilege of Breathing
12. Pledge Yourself to You
13. Striding Purposefully Backwards
14. Morale
15. Our Pain Is Their Power
16. Losers (bonus)
16. Morale (Multimedia Track)