AShES
23.06.2009, 19:21
Дисклеймер. Эти заметки были написаны, когда я готовился к организации киноклуба на социологическом факультете Киевского университета. Целью киноклуба был не просто просмотр фильма, а попытка взглянуть на него взглядом социолога. Вступительное слово было предназначено, чтобы кратко ввести зрителей в контекст создания фильма. Большая часть заметок из описание контекста, в общем-то, и состоит. Так, надеюсь, будут понятнее акценты, в них расставленные.
Головна мета цього кіноклубу – не просто подивитися фільм. Яким би він гарним не був, фільм є для нас лише вказуванням на ту чи іншу проблематику, гостро-соціальну чи теоретичну. І, у будь-якому разі, фільм виступає поштовхом до дискусії, де можна відточити власну соціологічну уяву.
Для першої зустрічі ми обрали фільм японського режисера Акіри Куросави «Расьомон». Тема, до обговорення якої він має спонукати, теж не нова – множинність можливих істин. Іншими словами – проблематичність існування найбільш істинної, «божественної» точки зору. Для нас як соціологів ця тема розгортається у низку інших питань, серед яких – соціальна обумовленість істини, в тому числі інтересами суб’єкта, межі цієї обумовленості. Практичні проблеми достовірності отримуваних даних теж мають стосунок до цих питань.
Перед тим, як почати перегляд, вважаю необхідним сказати кілька слів про місце, яке фільм посідає в історії кіно. Адже, якщо дивитися цей фільм очами сучасного масового глядача, то він може видатися повільним, занадто театральним, не видовищним і взагалі нецікавим і старомодним. Проте мало фільмів можуть зрівнятися з «Расьомоном» за етапністю та впливом на подальший розвиток кінематографу. І тому він вартий, щоб його дивилися іншими очима.
Головним досягненням кінострічки було те, що після неї світ (західний у першу чергу) дізнався про існування японського кіно, яке не поступалося європейському, а де в чому і перевершувало його. Фільм Куросави заклав – даруйте за банальність – місток між кінокультурами Заходу та Сходу, яким потім пройшло багато культурних обмінів, не без участі самого великого режисера, варто лише згадати його «Yojimbo».
«Расьомон» був однією з перших стрічок – у всякому разі, досить відомих, щоб на когось уплинути – які створили жанр фільмів, де засобами кіно відтворюється одна подія з різних перспектив, руйнуючи лінійність сюжету. Зокрема, у результаті «Расьомон» формально є детективом, але язик не повертається його так назвати, і подобається він зовсім не за це.
Вважається, що як раз після цього фільму з’явилася номінація премії Американської кіонакадемії «Найкращий іноземний фільм». Давши фільму спеціального «Оскара» у 1952 році, кінокритики потім створили окрему номінацію. Тому напівжартома можна сказати, що «Расьомон» відкрив американським кінокритикам очі не лише на японські фільми, а й узагалі на значущість неангломовного кіно.
Годі й казати, що манера зйомок та атмосфера фільму вплинули на наступні покоління режисерів.
Нарешті, фільм зробив відомими самого Куросаву – і не тільки на міжнародному рівні, але й у себе в Японії, де він до того моменту був маловідомий, та актора Тосіро Міфуне. Образ героя з лев’ячими повадками, який Міфуне створив для ролі розбійника Тадзьомару та втілював у кількох наступних картинах, зробив його одним з найвідоміших японських акторів у світі.
Одним із доказів того, що фільм є непересічним, можна вважати те, що він не лише отримав «Золотого лева» Венеціанського кінофестивалю у 1951 році, а й «Лева левів» у 1982 на святкуванні фестивального ювілею. Іншими словами, «Расьомон» було визнано найкращим фільмом, показаним на ньому за 50 років.
Наостанок я хотів би сказати пару фраз щодо месиджу, який вклав у фільм сам Куросава. Вдача самого режисера, літературні джерела фільму, репліки дійових осіб, ворота Расьомон як символ та тло, на якому відбуваються події – переконують у тому, що режисер скоріше переймався особистісно-моральними питаннями, ніж логічними та філософськими, не говорячи про соціологічні. Головні запитання фільму можна сформулювати так: «Чи можна зберегти людяність та гідність, коли усе навколо занепадає? Як це зробити?». Будь-які обговорення проблем істини на матеріалі цього фільму не повинні закривати від нас цього режисерського послання.
Головна мета цього кіноклубу – не просто подивитися фільм. Яким би він гарним не був, фільм є для нас лише вказуванням на ту чи іншу проблематику, гостро-соціальну чи теоретичну. І, у будь-якому разі, фільм виступає поштовхом до дискусії, де можна відточити власну соціологічну уяву.
Для першої зустрічі ми обрали фільм японського режисера Акіри Куросави «Расьомон». Тема, до обговорення якої він має спонукати, теж не нова – множинність можливих істин. Іншими словами – проблематичність існування найбільш істинної, «божественної» точки зору. Для нас як соціологів ця тема розгортається у низку інших питань, серед яких – соціальна обумовленість істини, в тому числі інтересами суб’єкта, межі цієї обумовленості. Практичні проблеми достовірності отримуваних даних теж мають стосунок до цих питань.
Перед тим, як почати перегляд, вважаю необхідним сказати кілька слів про місце, яке фільм посідає в історії кіно. Адже, якщо дивитися цей фільм очами сучасного масового глядача, то він може видатися повільним, занадто театральним, не видовищним і взагалі нецікавим і старомодним. Проте мало фільмів можуть зрівнятися з «Расьомоном» за етапністю та впливом на подальший розвиток кінематографу. І тому він вартий, щоб його дивилися іншими очима.
Головним досягненням кінострічки було те, що після неї світ (західний у першу чергу) дізнався про існування японського кіно, яке не поступалося європейському, а де в чому і перевершувало його. Фільм Куросави заклав – даруйте за банальність – місток між кінокультурами Заходу та Сходу, яким потім пройшло багато культурних обмінів, не без участі самого великого режисера, варто лише згадати його «Yojimbo».
«Расьомон» був однією з перших стрічок – у всякому разі, досить відомих, щоб на когось уплинути – які створили жанр фільмів, де засобами кіно відтворюється одна подія з різних перспектив, руйнуючи лінійність сюжету. Зокрема, у результаті «Расьомон» формально є детективом, але язик не повертається його так назвати, і подобається він зовсім не за це.
Вважається, що як раз після цього фільму з’явилася номінація премії Американської кіонакадемії «Найкращий іноземний фільм». Давши фільму спеціального «Оскара» у 1952 році, кінокритики потім створили окрему номінацію. Тому напівжартома можна сказати, що «Расьомон» відкрив американським кінокритикам очі не лише на японські фільми, а й узагалі на значущість неангломовного кіно.
Годі й казати, що манера зйомок та атмосфера фільму вплинули на наступні покоління режисерів.
Нарешті, фільм зробив відомими самого Куросаву – і не тільки на міжнародному рівні, але й у себе в Японії, де він до того моменту був маловідомий, та актора Тосіро Міфуне. Образ героя з лев’ячими повадками, який Міфуне створив для ролі розбійника Тадзьомару та втілював у кількох наступних картинах, зробив його одним з найвідоміших японських акторів у світі.
Одним із доказів того, що фільм є непересічним, можна вважати те, що він не лише отримав «Золотого лева» Венеціанського кінофестивалю у 1951 році, а й «Лева левів» у 1982 на святкуванні фестивального ювілею. Іншими словами, «Расьомон» було визнано найкращим фільмом, показаним на ньому за 50 років.
Наостанок я хотів би сказати пару фраз щодо месиджу, який вклав у фільм сам Куросава. Вдача самого режисера, літературні джерела фільму, репліки дійових осіб, ворота Расьомон як символ та тло, на якому відбуваються події – переконують у тому, що режисер скоріше переймався особистісно-моральними питаннями, ніж логічними та філософськими, не говорячи про соціологічні. Головні запитання фільму можна сформулювати так: «Чи можна зберегти людяність та гідність, коли усе навколо занепадає? Як це зробити?». Будь-які обговорення проблем істини на матеріалі цього фільму не повинні закривати від нас цього режисерського послання.