Hobbit's Song
11.10.2007, 13:23
Ritchie Blackmore: Smoke on the Rainbow
I'm a wheel, I'm a wheel
I can roll, I can feel
And you can't stop me turning
Rainbow, “Man On the Silver Mountain”
Нервовий, тонкокостий, дзвінкий персонаж. Почнемо п’єсу про мандри 335-го Гібсона і його власника. Відкривайте запону - маємо ще раз глянути на тисячу раз чуте й писане.
Почати з банального вступу про нелегкі відроцтво та юність пана Річі? Власне, тут має бути згадане лише те, що гарне виховання завжди дається взнаки, адже гітару в руки Річі взяв з батькової подачі (хіба ж він, наївний знав, що потім заробляти на свій перший справжній Гібсон доведеться, розриваючись між грою у різноманітних бендах, що розвалювалися, як карткові будинки, та роботою радіомеханіком у аеропорту Хітроу? Одразу ж маємо і відповідь: «If you don’t like my rock’n’roll – then you’re too late now»).
Звичайно вчителі у Блекмора були не найгірші, серед них: Джим Салліван, на той час чи не найкращий британський гітарист, Джин Вінсент (правда, це було дещо пізніше – і було вже навіть не навчанням, а «розвідкою боєм»), Девід Сатч ( лідер гурту «Lord Sutch & His Savages», такий собі комічно-одіозний товариш, що скоріше навчив Річі правилам розкрути власного гурту, ніж чомусь іншому; певно в одному рядку з Девідом Сатчем часто згадується пан Купер – антураж жаху використовувався Девідом до Купера, тож питання чи може Еліс претендувати на першість в цій царині буде озвучене…в наступній замальовці).
А через скільки ж колективів і колективчиків пройшов гітарист? Ой, леле! Але для повноти історичної правди все ж згадаємо. Найперше, що приходить в голову це, звичайно ж, піонерські банди, в котрих лабав молодий Річі, а саме: Dogbox, 21’s Coffee Bar Junior Skiffle Group, The Dominators, The Condors – гурти, котрі, по суті, грали популярний тобі на туманному Альбіоні скіффл.
(Довідка:
Скіффл (англ. skiffle) – різновид народно-віртуозно-саморобної музики – спів під акомпанемент на імпровізованих музичних інструментах, як-то: пральна дошка, гребінець і т.д. Первинно був розповсюджений в США, до 1950-тих догрібся і до Великобританії. )
Далі слідують формації, котрі вже можна було б назвати професійними чи хоча б напівпрофесійними: член акомпанементу Джина Вінсента, Mike Dee And The Jaywalkers, вже згаданий Screaming Lord Sutch & His Savages, повністю інструментальний The Outlaws, Hainz' Wild Boys ( в результаті співпраці з Беррі та Хейнцом недовго був учасником цього колективу), The Crusaders (під час роботи в цьому колективі грав також в The Lancasters, в оновленому The Savages, в Roman Empire, що давала театралізовані виступи, в Mandrake Root, що спалахнув та майже одразу й згас.
Але це все приказка, казка почалася значно пізніше. Поліно й Річі. Річі й поліно. Чудовий дует. Вірніше, Річі чудово зжився із старим будинком-амбаром, в котрому відточували свою майстерність учасники майбутнього Deep Purple (тоді ще Roundabout).
Перед тим, як потрапити в гурт Раундебаут, Річі перебував фактично у безнадійному становищі: потрапивши на гастролі в Гамбурзі у складі The Fluopotmen та вирішивши залишитись жити там, він фактично перебував без роботи та перспектив, час від часу підробляючи на звукозаписувальних студіях Гамбурга. Отже, пропозиція Кертіса стала для Блекмора фактично рятівною.
Але повернемося до попередньої сцени. Селище Саралнз Мілнс, що недалеко від Лондона. Будинок з величезним амбаром, в якому члени гурту мають нагоду жити й грати. До речі, в околицях будинок мав славу «нечистого». Фанати гурту до сих пір переповідають історію про «скажену дровиняку», котра вночі повзала по кімнаті Лорда. Вранці весь склад Deep Purple нажахано стенав плечима, а Блекмор задоволено посміхався.
А скільки ж лайн-апів було у «багатостраждального» гурту? Чомусь одразу згадується товариш Род Еванс, котрий, за словами Ніка Сімпера (бас-гітара, бек-вокал квітень 1968 – липень 1969), «був просто жахливим» (мова йде про вокальні дані). Якщо розглядати історію гурту відносно складів музикантів, то можна нарахувати щонайменше 8. Зокрема дебютний альбом «Shades Of Deep Purple» був випущений з первинним складом, а саме: Річі Блекмор (молодий та юний зазнайка), Род Еванс («він був просто жахливий» (с) Сімпер), Джон Лорд (людина, присутня у всіх 7 складах гурту, крім останнього), Айан Пейс (незмінний барабасер), Нік Сімпер (людина, котра недооцінила вокал Еванса).
Звичайно, в порівнянні з класичними роботами Deep Purple (In Rock, Fireball, Machine Head) в класичному складі ( Блекмор, Гілан, Гловер, Лорд, Пейс) дебютник не являє собою нічого цікавого - такий собі пуцвіріньок, в котрому проте відчуваються паростки майбутньої рокованої надії.
Ще декілька слів стосовно лайн-апів: гріхом було б не згадати товаришів Томмі Боліна, Джо Сатріані, Дона Ейра (тихий мегапрей, навіть слів немає, маю право лише пускати слюнку).
А коли ж загребущі ручки Блекмора добралися до Deep Purple? Після того, як Сімпер та Еванс покинули групу і був записаний сімфоексперимент ДП під назвою „Concerto For Group And Orchestra“, виходить класична плита гурту під назвою «In Rock». Думаю, не варто пояснювати завдяки кому альбом був таким жорстким та марковим. Цікавим є те, що альбом слухається дуже монолітно, тоді як у попередніх роботах відчувається різноплановість, котра почасти ріже вухо. Теми «Speed King» & “Child In Time” стають золотими, безповоротно входять у золотий фонд хард-рок класики.
But! A strong Edition for real fans is coming. Наступний альбом гурту «Fireball» до сих пір зносить фанатам башню (я не виключення). Композиції Fireball, Demon's Eye, Anyone's Daughter я б без зайвих розумувань назвала чи не найкращими в історії гурту (вибачайте мегавідомі й піднабридлі Smoke on the Water та Soldier Of Fortune не варті й частинки того здорового драйву, котрий переповнює альбом Fireball.
Саме в цей період крейзанутість пана Блекмора починає доходити до ручки. Невинні розіграші на репетиційній базі недалеко від Лондона дійсно здуються просто невинними. Навіть паршивий характер Блекмора відходить на задній план порівняно з його «жартами». І стрілянина у мирних жителів аґрусом з рогатки – це тільки початок. Правда, цю свою забавку шановний Річі кидає, як тільки парочка звичайних англійських роботяг ледь не надирає ніжно-білу рокерську дупу за невдалі жарти.
Віртуозно-відточений (block, не хочу чути ваші каменти) , але вже не такий душевний, альбом “Machine Head” з’являється в році 1972 другому (незадовго до того у перплів з’являється власний лейбл – Purple (EMI)). Філігранно-технічні композиції „Smoke on the Water“, „Highway Star“, „Lazy“ приносять перплам шалену популярність. Альбом “Machine Head” стає найбажанішим альбомом гурту, а вступ до композиції „Smoke on the Water“ чи не найвідомішим музичним фрагментом важкої музики. Харизматичні воплі Гілана та гітарні перебори Блекмора стають новою модною фішкою.
Не знаю, чи то успіх затьмарив голови учасникам, чи то довбанутість Блекмора дійшла своїх меж, але після запису лівнику „Made in Japan“ та альбому „Who Do We Think We Are!“ класичний склад Deep Purple розпадається: плюнувши на товариша Блекмора Гілан та Гловер покидають гурт.
Подальша історія гурту здається мені схожою на зліпок – майстерно виліплений, але бездушний і тому нецікавий. Хоча можливо це лише моя «класична», традиційно навіяна точка зору. Успіх «Burn» ще більше підігріває пихатість Блекмора: під час виступу у Каліфорнії на одній сцені з ELP пан Річі примудряється навіть розбити відеокамеру. Фінальним штрихом виступу стає пожежа, влаштована Річі: музикант підпалює сцену, попередньо облиту бензином за його вказівкою. Гурт спішно тікає в сусідній штат.
І тут починається найцікавіше. Примхливий та розманіжений Блекмор (чи пак потрібно сказати «Блекмор, котрий постійно знаходиться у стані творчого пошуку і, як справжній митець, завше незадоволений собою») покидає гурт Deep Purple у 1975 році, не зважаючи на величезні гонорари та славу, щоб заснувати нову формацію – “Rainbow”.
Основою для нового гурту сатє бенд «Elf», з котрим Річі колись встиг записати демо «Black sheep of the family» (до речі, відчувається деяка стильова й навіть ідейна різниця між цим треком й іншими композиціями з дебютника Rainbow). Гурт «Elf» складається з панів Діо, Соула, Грубера та Дріскола.
Пришвидшеними темпами з’являється прекрасний дебютник гурту «Ritchie Blackmore's Rainbow» (навіть назва, не кажучи вже про творчу концепцію й змістове наповнення, відображає в міру егоїстичну лінію поведінки Блекмора). Нервовий специфічний вокал Діо, цікаві, хоча й прості рифи, чудові композиції роблять свою справу – альбом моментально стає популярним. «Пшик» виявляється в тому, що гурт полишають Соул, Грубер та Дріскол. На зміну їм приходять басист Бейн, клавішник Кері та ударник Пауел.
Наступний альбом гурту під назвою «Rising» вже не є таким цікавим. Занадто плаский та важкий, він справляє враження погано пропеченої піцци.
Магнетична особистість Блекмора притягує до гурту нових людей, одночасно виштовхуючи персонажів, що вже встигли обжитися. Чергові кадрові перестановки: басист Uriah Heep Марк Кларк заміняє Бейна, проте й він затримується в гурті ненадовго, і втікає разом з Кері в травні, під час запису нового альбома ( It’s true what they say about familiarity ©).
Другий геніальний альбом гурту – «Long live Rock’n’Roll» (1978) входить в Top 100. Зокрема заглавний хіт Long live Rock’n’Roll за своєю ідеєю дещо перегукається з темою дебютника гурту – If you don’t like rock’n’roll. В цьому альбомі ми чуємо останні, ніби прощальні, і можливо саме тому такі харизматичні пасажі Ронні Джеймса Діо, котрий після виходу альбому йде до Black Sabbath, де співає не менш натхенно. Розчарований Блекмор вже в який раз розганяє гурт, залишаючи лише ударника Пауела.
З цього моменту починається нудотно-приблюзована історія Rainbow з спокійними мелодіями та частково приглемованими (в поганому сенсі цього слова) мотивами. Lost In Hollywood та Since You’ve been Gone декларують дещо інший стиль музики, а голос нового вокаліста (Грехем Бонет) відлякує багатьох фанатів Rainbow.
Деяку надію в плані креативної гри Річі та цікавих мелодій дає наступний альбом «Difficult to Cure». Зокрема «I surrender » швидко займає перші місця британських чартів. Тим не менше, стає абсолютно зрозумілим, що Rainbow втратили той шорсткий, дикий звук, котрий був притаманний першим трьом альбомам колективу. По суті, подальша історія гурту демонструє творчі митарства пана Блекмора, з його неймовірною манією самоствердження за рахунок інших. Наступні два релізи («Straight Between The Eyes» та «Bent Out of Shape») являються логічним продовженням музичної лінії, задекларованої в «Difficult to Cure», і , тим не менше, вони мають комерційний успіх, знайшовши нових поціновувачів.
А що ж наш Митець – пан Блекмор? Знову почуває себе творчо незадоволеним? Звичайно ж. Річі намагається відродити колишню могутність DP, збираючи старий склад, котрому обіцяє небачені раніше гроші. Результатом цих творчих мук стає альбом «A House of Blue Light». Часткова слухабельний, але явно не блискучий реліз. На горизонті вигулькує пан Тернер та альбом «Slaves & Masters». З рештою, Гілан опам’ятовується і саме його голос звучить в неясній какофонії, позбавленого смаку «The Battle Rages On». Пан Блекмор викидає черговий коник, в результаті якого концертний тур Японією гурт завершує з гітарою Джо Сатріані.
Шукайте жінку. Пані Кендіс з’являється на сцені, коли вкотре розчарований Річі збирає новий склад Rainbow та записує альбом «Stranger In Us All», в склад якого входить сингл «Аріель».
Ось тут-то й починаються середньовічні жарти Річі. Ідеологами нового проекту Blackmore's Night стають Річі і відповідно Кендіс. Певним чином у випуску дебютника був задіяний і Андерсен з «Джетро Талл» («Play, Minstrel, Play»). Стиль нового проекту зовсім відрізняється від музики, котру Блекмор грав раніше. Від дратвової дикої музики, якою раніше були ДП гітарист переходить до спокійних мелодійних мелодій з нальотом ренесансу (що, в принципі, закономірно випливає з останніх релізів Rainbow).
Гастрольний тур з альбомом «Stranger In Us All» співпадає з виходом дебютника Блекморс Найт - «Shadow Of The Moon», котрий отримує стопроценту підтримку слухачів та всілякі інші лаври. Хоча вокал Кендіс Найт і не відрізняється особливою силою, але він чудово гармонує з новообраним стилем та мелодійною грою Річі.
Сімейний бізнес виявляється найбільш виваженим для Річі, а чудернацька шапочка найкращим аксесуаром. Замки та храми приходять на зміну підпалам сцени та розбитим камерам. Нині дискографія проекту нараховує дев’ять альбомів, а в склад гурту входять сквайр та леді. Серед інструментів можна почути мандоліну, домру, флейту, пастуший ріг.
Здається, Річі заспокоївся. Чим старша людина, тим виважинішою вона стає? Чим неспокійніший митець, тим цікавіша його творчість? Справжній автор має постійно шукати перфектності й ніколи не досягати її, аби мати стимул?
Ба, більше – Річі – це млин, що перемолов не одного музиканта, висмоктав соки не з одного складу ДП та Рейнбоу, постійно вишукуючи нові шляхи самовираження.
Безумовно пан Річі Блекмор та ще падлюка, проте резонанс, породжений ним в музичному світі, його постійні пошуки «істини», дали світу не один чудовий музичний проект.
P.S. Даний нарис був переписаний мною 4 рази (в тому числі 1 раз сьогодні). Він дуже довго пилився на моєму винті. Я вагался чи маю право писати й викладати його. Мені здається, що в подібному (не надто персоналізованому вигляді) він має право на існування.
I'm a wheel, I'm a wheel
I can roll, I can feel
And you can't stop me turning
Rainbow, “Man On the Silver Mountain”
Нервовий, тонкокостий, дзвінкий персонаж. Почнемо п’єсу про мандри 335-го Гібсона і його власника. Відкривайте запону - маємо ще раз глянути на тисячу раз чуте й писане.
Почати з банального вступу про нелегкі відроцтво та юність пана Річі? Власне, тут має бути згадане лише те, що гарне виховання завжди дається взнаки, адже гітару в руки Річі взяв з батькової подачі (хіба ж він, наївний знав, що потім заробляти на свій перший справжній Гібсон доведеться, розриваючись між грою у різноманітних бендах, що розвалювалися, як карткові будинки, та роботою радіомеханіком у аеропорту Хітроу? Одразу ж маємо і відповідь: «If you don’t like my rock’n’roll – then you’re too late now»).
Звичайно вчителі у Блекмора були не найгірші, серед них: Джим Салліван, на той час чи не найкращий британський гітарист, Джин Вінсент (правда, це було дещо пізніше – і було вже навіть не навчанням, а «розвідкою боєм»), Девід Сатч ( лідер гурту «Lord Sutch & His Savages», такий собі комічно-одіозний товариш, що скоріше навчив Річі правилам розкрути власного гурту, ніж чомусь іншому; певно в одному рядку з Девідом Сатчем часто згадується пан Купер – антураж жаху використовувався Девідом до Купера, тож питання чи може Еліс претендувати на першість в цій царині буде озвучене…в наступній замальовці).
А через скільки ж колективів і колективчиків пройшов гітарист? Ой, леле! Але для повноти історичної правди все ж згадаємо. Найперше, що приходить в голову це, звичайно ж, піонерські банди, в котрих лабав молодий Річі, а саме: Dogbox, 21’s Coffee Bar Junior Skiffle Group, The Dominators, The Condors – гурти, котрі, по суті, грали популярний тобі на туманному Альбіоні скіффл.
(Довідка:
Скіффл (англ. skiffle) – різновид народно-віртуозно-саморобної музики – спів під акомпанемент на імпровізованих музичних інструментах, як-то: пральна дошка, гребінець і т.д. Первинно був розповсюджений в США, до 1950-тих догрібся і до Великобританії. )
Далі слідують формації, котрі вже можна було б назвати професійними чи хоча б напівпрофесійними: член акомпанементу Джина Вінсента, Mike Dee And The Jaywalkers, вже згаданий Screaming Lord Sutch & His Savages, повністю інструментальний The Outlaws, Hainz' Wild Boys ( в результаті співпраці з Беррі та Хейнцом недовго був учасником цього колективу), The Crusaders (під час роботи в цьому колективі грав також в The Lancasters, в оновленому The Savages, в Roman Empire, що давала театралізовані виступи, в Mandrake Root, що спалахнув та майже одразу й згас.
Але це все приказка, казка почалася значно пізніше. Поліно й Річі. Річі й поліно. Чудовий дует. Вірніше, Річі чудово зжився із старим будинком-амбаром, в котрому відточували свою майстерність учасники майбутнього Deep Purple (тоді ще Roundabout).
Перед тим, як потрапити в гурт Раундебаут, Річі перебував фактично у безнадійному становищі: потрапивши на гастролі в Гамбурзі у складі The Fluopotmen та вирішивши залишитись жити там, він фактично перебував без роботи та перспектив, час від часу підробляючи на звукозаписувальних студіях Гамбурга. Отже, пропозиція Кертіса стала для Блекмора фактично рятівною.
Але повернемося до попередньої сцени. Селище Саралнз Мілнс, що недалеко від Лондона. Будинок з величезним амбаром, в якому члени гурту мають нагоду жити й грати. До речі, в околицях будинок мав славу «нечистого». Фанати гурту до сих пір переповідають історію про «скажену дровиняку», котра вночі повзала по кімнаті Лорда. Вранці весь склад Deep Purple нажахано стенав плечима, а Блекмор задоволено посміхався.
А скільки ж лайн-апів було у «багатостраждального» гурту? Чомусь одразу згадується товариш Род Еванс, котрий, за словами Ніка Сімпера (бас-гітара, бек-вокал квітень 1968 – липень 1969), «був просто жахливим» (мова йде про вокальні дані). Якщо розглядати історію гурту відносно складів музикантів, то можна нарахувати щонайменше 8. Зокрема дебютний альбом «Shades Of Deep Purple» був випущений з первинним складом, а саме: Річі Блекмор (молодий та юний зазнайка), Род Еванс («він був просто жахливий» (с) Сімпер), Джон Лорд (людина, присутня у всіх 7 складах гурту, крім останнього), Айан Пейс (незмінний барабасер), Нік Сімпер (людина, котра недооцінила вокал Еванса).
Звичайно, в порівнянні з класичними роботами Deep Purple (In Rock, Fireball, Machine Head) в класичному складі ( Блекмор, Гілан, Гловер, Лорд, Пейс) дебютник не являє собою нічого цікавого - такий собі пуцвіріньок, в котрому проте відчуваються паростки майбутньої рокованої надії.
Ще декілька слів стосовно лайн-апів: гріхом було б не згадати товаришів Томмі Боліна, Джо Сатріані, Дона Ейра (тихий мегапрей, навіть слів немає, маю право лише пускати слюнку).
А коли ж загребущі ручки Блекмора добралися до Deep Purple? Після того, як Сімпер та Еванс покинули групу і був записаний сімфоексперимент ДП під назвою „Concerto For Group And Orchestra“, виходить класична плита гурту під назвою «In Rock». Думаю, не варто пояснювати завдяки кому альбом був таким жорстким та марковим. Цікавим є те, що альбом слухається дуже монолітно, тоді як у попередніх роботах відчувається різноплановість, котра почасти ріже вухо. Теми «Speed King» & “Child In Time” стають золотими, безповоротно входять у золотий фонд хард-рок класики.
But! A strong Edition for real fans is coming. Наступний альбом гурту «Fireball» до сих пір зносить фанатам башню (я не виключення). Композиції Fireball, Demon's Eye, Anyone's Daughter я б без зайвих розумувань назвала чи не найкращими в історії гурту (вибачайте мегавідомі й піднабридлі Smoke on the Water та Soldier Of Fortune не варті й частинки того здорового драйву, котрий переповнює альбом Fireball.
Саме в цей період крейзанутість пана Блекмора починає доходити до ручки. Невинні розіграші на репетиційній базі недалеко від Лондона дійсно здуються просто невинними. Навіть паршивий характер Блекмора відходить на задній план порівняно з його «жартами». І стрілянина у мирних жителів аґрусом з рогатки – це тільки початок. Правда, цю свою забавку шановний Річі кидає, як тільки парочка звичайних англійських роботяг ледь не надирає ніжно-білу рокерську дупу за невдалі жарти.
Віртуозно-відточений (block, не хочу чути ваші каменти) , але вже не такий душевний, альбом “Machine Head” з’являється в році 1972 другому (незадовго до того у перплів з’являється власний лейбл – Purple (EMI)). Філігранно-технічні композиції „Smoke on the Water“, „Highway Star“, „Lazy“ приносять перплам шалену популярність. Альбом “Machine Head” стає найбажанішим альбомом гурту, а вступ до композиції „Smoke on the Water“ чи не найвідомішим музичним фрагментом важкої музики. Харизматичні воплі Гілана та гітарні перебори Блекмора стають новою модною фішкою.
Не знаю, чи то успіх затьмарив голови учасникам, чи то довбанутість Блекмора дійшла своїх меж, але після запису лівнику „Made in Japan“ та альбому „Who Do We Think We Are!“ класичний склад Deep Purple розпадається: плюнувши на товариша Блекмора Гілан та Гловер покидають гурт.
Подальша історія гурту здається мені схожою на зліпок – майстерно виліплений, але бездушний і тому нецікавий. Хоча можливо це лише моя «класична», традиційно навіяна точка зору. Успіх «Burn» ще більше підігріває пихатість Блекмора: під час виступу у Каліфорнії на одній сцені з ELP пан Річі примудряється навіть розбити відеокамеру. Фінальним штрихом виступу стає пожежа, влаштована Річі: музикант підпалює сцену, попередньо облиту бензином за його вказівкою. Гурт спішно тікає в сусідній штат.
І тут починається найцікавіше. Примхливий та розманіжений Блекмор (чи пак потрібно сказати «Блекмор, котрий постійно знаходиться у стані творчого пошуку і, як справжній митець, завше незадоволений собою») покидає гурт Deep Purple у 1975 році, не зважаючи на величезні гонорари та славу, щоб заснувати нову формацію – “Rainbow”.
Основою для нового гурту сатє бенд «Elf», з котрим Річі колись встиг записати демо «Black sheep of the family» (до речі, відчувається деяка стильова й навіть ідейна різниця між цим треком й іншими композиціями з дебютника Rainbow). Гурт «Elf» складається з панів Діо, Соула, Грубера та Дріскола.
Пришвидшеними темпами з’являється прекрасний дебютник гурту «Ritchie Blackmore's Rainbow» (навіть назва, не кажучи вже про творчу концепцію й змістове наповнення, відображає в міру егоїстичну лінію поведінки Блекмора). Нервовий специфічний вокал Діо, цікаві, хоча й прості рифи, чудові композиції роблять свою справу – альбом моментально стає популярним. «Пшик» виявляється в тому, що гурт полишають Соул, Грубер та Дріскол. На зміну їм приходять басист Бейн, клавішник Кері та ударник Пауел.
Наступний альбом гурту під назвою «Rising» вже не є таким цікавим. Занадто плаский та важкий, він справляє враження погано пропеченої піцци.
Магнетична особистість Блекмора притягує до гурту нових людей, одночасно виштовхуючи персонажів, що вже встигли обжитися. Чергові кадрові перестановки: басист Uriah Heep Марк Кларк заміняє Бейна, проте й він затримується в гурті ненадовго, і втікає разом з Кері в травні, під час запису нового альбома ( It’s true what they say about familiarity ©).
Другий геніальний альбом гурту – «Long live Rock’n’Roll» (1978) входить в Top 100. Зокрема заглавний хіт Long live Rock’n’Roll за своєю ідеєю дещо перегукається з темою дебютника гурту – If you don’t like rock’n’roll. В цьому альбомі ми чуємо останні, ніби прощальні, і можливо саме тому такі харизматичні пасажі Ронні Джеймса Діо, котрий після виходу альбому йде до Black Sabbath, де співає не менш натхенно. Розчарований Блекмор вже в який раз розганяє гурт, залишаючи лише ударника Пауела.
З цього моменту починається нудотно-приблюзована історія Rainbow з спокійними мелодіями та частково приглемованими (в поганому сенсі цього слова) мотивами. Lost In Hollywood та Since You’ve been Gone декларують дещо інший стиль музики, а голос нового вокаліста (Грехем Бонет) відлякує багатьох фанатів Rainbow.
Деяку надію в плані креативної гри Річі та цікавих мелодій дає наступний альбом «Difficult to Cure». Зокрема «I surrender » швидко займає перші місця британських чартів. Тим не менше, стає абсолютно зрозумілим, що Rainbow втратили той шорсткий, дикий звук, котрий був притаманний першим трьом альбомам колективу. По суті, подальша історія гурту демонструє творчі митарства пана Блекмора, з його неймовірною манією самоствердження за рахунок інших. Наступні два релізи («Straight Between The Eyes» та «Bent Out of Shape») являються логічним продовженням музичної лінії, задекларованої в «Difficult to Cure», і , тим не менше, вони мають комерційний успіх, знайшовши нових поціновувачів.
А що ж наш Митець – пан Блекмор? Знову почуває себе творчо незадоволеним? Звичайно ж. Річі намагається відродити колишню могутність DP, збираючи старий склад, котрому обіцяє небачені раніше гроші. Результатом цих творчих мук стає альбом «A House of Blue Light». Часткова слухабельний, але явно не блискучий реліз. На горизонті вигулькує пан Тернер та альбом «Slaves & Masters». З рештою, Гілан опам’ятовується і саме його голос звучить в неясній какофонії, позбавленого смаку «The Battle Rages On». Пан Блекмор викидає черговий коник, в результаті якого концертний тур Японією гурт завершує з гітарою Джо Сатріані.
Шукайте жінку. Пані Кендіс з’являється на сцені, коли вкотре розчарований Річі збирає новий склад Rainbow та записує альбом «Stranger In Us All», в склад якого входить сингл «Аріель».
Ось тут-то й починаються середньовічні жарти Річі. Ідеологами нового проекту Blackmore's Night стають Річі і відповідно Кендіс. Певним чином у випуску дебютника був задіяний і Андерсен з «Джетро Талл» («Play, Minstrel, Play»). Стиль нового проекту зовсім відрізняється від музики, котру Блекмор грав раніше. Від дратвової дикої музики, якою раніше були ДП гітарист переходить до спокійних мелодійних мелодій з нальотом ренесансу (що, в принципі, закономірно випливає з останніх релізів Rainbow).
Гастрольний тур з альбомом «Stranger In Us All» співпадає з виходом дебютника Блекморс Найт - «Shadow Of The Moon», котрий отримує стопроценту підтримку слухачів та всілякі інші лаври. Хоча вокал Кендіс Найт і не відрізняється особливою силою, але він чудово гармонує з новообраним стилем та мелодійною грою Річі.
Сімейний бізнес виявляється найбільш виваженим для Річі, а чудернацька шапочка найкращим аксесуаром. Замки та храми приходять на зміну підпалам сцени та розбитим камерам. Нині дискографія проекту нараховує дев’ять альбомів, а в склад гурту входять сквайр та леді. Серед інструментів можна почути мандоліну, домру, флейту, пастуший ріг.
Здається, Річі заспокоївся. Чим старша людина, тим виважинішою вона стає? Чим неспокійніший митець, тим цікавіша його творчість? Справжній автор має постійно шукати перфектності й ніколи не досягати її, аби мати стимул?
Ба, більше – Річі – це млин, що перемолов не одного музиканта, висмоктав соки не з одного складу ДП та Рейнбоу, постійно вишукуючи нові шляхи самовираження.
Безумовно пан Річі Блекмор та ще падлюка, проте резонанс, породжений ним в музичному світі, його постійні пошуки «істини», дали світу не один чудовий музичний проект.
P.S. Даний нарис був переписаний мною 4 рази (в тому числі 1 раз сьогодні). Він дуже довго пилився на моєму винті. Я вагался чи маю право писати й викладати його. Мені здається, що в подібному (не надто персоналізованому вигляді) він має право на існування.