Человекъ
23.06.2007, 17:53
Відьми по київські
Не так вже й давно (кілька років тому) у харківському видавництві «Фоліо» побачила світ книжка київської журналістки Владіслави Кучерової, більше відомої під псевдонімом Лада Лузіна. Про книжку говорили багато. Навіть аж занадто багато, якщо враховувати її літературну вартісність. Не останню роль в такому порівняно великому розголосові, як для Українського книжкового ринку, зіграв так званий «скандальний імідж» Лади.
Звичайно, всі ми тепер мало не з пелюшок знаємо, що реклама, то є найпотужніший двигун для торгівлі. Також знаємо, що реклама буває всякою. Що ж стосується Лади Лузіної, то рекламуючи себе улюблену, вона не цурається, як то кажуть ні чорта ні бога. Візьмемо наприклад заявочки на кшталт «в душі я гомосексуаліст», або ж факт заснування «Київського клубу відьом імені (!) Булгакова» і головування в ньому! Вочевидь цільовою аудиторію такої поважної організації є екзальтовані дамочки, які начиталися того ж таки Булгакова, і які в наш бурхливий час не знайшли собі кращого заняття ніж стати відьмами. Такі «геніальні» піар-ходи промовисто демонструють, що в хід пішло все – від дешевого, розрахованого на «рамантіческих гімназісток» епатажу – «родись я мужчиной, я была бы «голубым» (інтерв’ю для «чоловічого журналу» «Один з нас»), до псевдолітературної творчості, прикладом якої, власне і є рецензована книга.
«Киевские ведьми» – виголошує заголовок книжки. «Меч и крест» – пояснює підзаголовок. «Начало волшебной истории» – поважно додає підзаголовок підзаголовка. Цікаво, а навіщо скільки назв для одного, не такого вже й великого роману? Чи може авторка дуже хотіла щоб ймовірний читач, а радше читачка, поглянувши на обкладинку, відразу ж розуміли про що йдеться у книжці? Подивився і вже знаєш, що йдеться в цій «волшебній історії» про відьом, мечі та хрести. Класичний набір звичайнісінького собі фентезійного романчика – улюбленого чтива підлітків і чомусь студентів-КПІшників. Якщо хтось так подумає, то буде абсолютно неправий, оскільки «Киевские ведьми» – це ні разу ніяке не фентезі, а, як зазначив якось на презентації Андрій Курков – «это возрождение традиций русскоязычной киевской литературы Серебряного века и дореволюционной». Дуже дивно! Адже в такому разі, я, вибачте на слові, і ломаного центаво не дам за таку київську літературу, як срібної її пори так і дореволюційної, де «красавица-экскурсовод – дама непонятного и неважного возраста». Даруйте, мені от дуже цікаво подивитися на таку собі даму неважного возраста! Тим більше, що вона «апетитная, как корзина горячих пирожков». Дивує також поведінка і нелюдські здібності героїнь роману, які простягають до книги «вывернутые ладонями руки». Навіть уявити страшно, як би все це виглядало на екрані! У іншої героїні «жадная к жизни кожа». Ще одна «хлопочет личиком», від чого її цілком справедливо застерігає косметолог. Я б на місці косметолога теж би застеріг – хто його знає до чого може призвести регулярне «хлопотание личиком»? Але певно що добра від такої «діяльності» чекати не варто. Також в романі зустрічаються такі міфічні міські прояви як «преданная маршрутка»! Тут мені стало аж якось сумно, бо за скільки років, на відміну від Лади Лузіної, я так і не зустрів в Києві жодної «відданої маршрутки». Коли прочитав в тексті про «нестрпимо молодую» і «столь же ужасно и нестерпимо мертвую» стало дуже лячно за ту бідолаху. Всі інші смерті порівняно з цією, нестерпною, здалися дитячими мультфільмами про Вінні-Пуха.
Втім, не можна сказати, що читання таких книжок не приносить жодної користі. Де б у такому разі я дізнався, що сатаніючи від фамільярності, можна «неприязненно изворачиваться», або що у когось бувають «стоячие глаза»! Також роман не зайве буде прочитати лікарям, що спеціалізуються на всіляких фізичних вадах, бо звідкіля ще їм дізнатися, про патологію «родительський подбородок», якою авторка за віщось нагородила Володимира Сергійовича – персонажа, як не крути, позитивного. Також мабуть цікаво було б лікарям поспостерігати ще одну героїню твору – Машу, яка «передергивает колкими от утренней прохлады плечами». Література – літературою, а з «колкими плечами» дівчини таки щось потрібно робити – не варто задавнювати хворобу. Впевнений, що наша сучасна медицина достойно відповість на серію таких викликів і легко впорається з «колкими плечами» і «родительськими подбородками».
На 115 сторінці книжки нарешті почав розуміти, за якими ознаками пан Курков так легко зарахував Лузіну до «київської російськомовної літератури дореволюційної і Срібної пори»:
«– Могу сказать одно, – всерьез уверил ее директор, – вы получите их всенепременнейше. Господа, подобные ему, поднаторевшие на пактах с дьяволом, нткогда не нарушают сих кровных обязательств…»
Тут на думку відразу приходить Булгаков, тим більше що ім’я його мало не через сторінку зустрічається в «Киевских ведьмах». Але на жаль (чи на щастя), Булгаков – це не лише диявол і «господа, заключающие с ним пакты» та голі тьоті, що літають на мітлах. Проте, іншого Булгакова, тепер уже певно що нажаль, Лада Лузіна не розгледіла, хоча й намагається з усіх сил копіювати його стиль. Але при всіх потугах, можу вас запевнити, що Михайлом Афанасієвичем там і не пахне, попри всі диявольські пакти.
Зізнаюся, несподіванкою для мене виявився кінець роману:
«За Дашей гналась милиция!»
А після цього оптимістичне «продолжение следует». Такий цікавий прийом свідчить, що, не дивлячись всі маргінальні ознаки, в творчості Лади Лузіної присутні й елементи пост-модернізму, з його несподіваними оригінальними рішеннями – взяти й закінчити роман таємничою фразою «продолжение следует», так би мовити, натякнути читачеві, що життя триває, і як би там не обернулося все із Дашею, за якою женеться міліція, то все пусте і на цьому оповідь, власне, можна і завершити, так саму як і дану рецензію, аби не одна сенсаційна новина.
Права на екранізацію «Киевских ведьм» купив телеканал «1 + 1». Ну що ж, якщо вони все таки екранізують твір, впевнений – це буде достойна зміна «Не родіся красівою», «Кармеліті» та іншим «Диким Сантапедрільям», що з «блакитних екранів» вчать нас «доброго, красівого і вєчного».
Не так вже й давно (кілька років тому) у харківському видавництві «Фоліо» побачила світ книжка київської журналістки Владіслави Кучерової, більше відомої під псевдонімом Лада Лузіна. Про книжку говорили багато. Навіть аж занадто багато, якщо враховувати її літературну вартісність. Не останню роль в такому порівняно великому розголосові, як для Українського книжкового ринку, зіграв так званий «скандальний імідж» Лади.
Звичайно, всі ми тепер мало не з пелюшок знаємо, що реклама, то є найпотужніший двигун для торгівлі. Також знаємо, що реклама буває всякою. Що ж стосується Лади Лузіної, то рекламуючи себе улюблену, вона не цурається, як то кажуть ні чорта ні бога. Візьмемо наприклад заявочки на кшталт «в душі я гомосексуаліст», або ж факт заснування «Київського клубу відьом імені (!) Булгакова» і головування в ньому! Вочевидь цільовою аудиторію такої поважної організації є екзальтовані дамочки, які начиталися того ж таки Булгакова, і які в наш бурхливий час не знайшли собі кращого заняття ніж стати відьмами. Такі «геніальні» піар-ходи промовисто демонструють, що в хід пішло все – від дешевого, розрахованого на «рамантіческих гімназісток» епатажу – «родись я мужчиной, я была бы «голубым» (інтерв’ю для «чоловічого журналу» «Один з нас»), до псевдолітературної творчості, прикладом якої, власне і є рецензована книга.
«Киевские ведьми» – виголошує заголовок книжки. «Меч и крест» – пояснює підзаголовок. «Начало волшебной истории» – поважно додає підзаголовок підзаголовка. Цікаво, а навіщо скільки назв для одного, не такого вже й великого роману? Чи може авторка дуже хотіла щоб ймовірний читач, а радше читачка, поглянувши на обкладинку, відразу ж розуміли про що йдеться у книжці? Подивився і вже знаєш, що йдеться в цій «волшебній історії» про відьом, мечі та хрести. Класичний набір звичайнісінького собі фентезійного романчика – улюбленого чтива підлітків і чомусь студентів-КПІшників. Якщо хтось так подумає, то буде абсолютно неправий, оскільки «Киевские ведьми» – це ні разу ніяке не фентезі, а, як зазначив якось на презентації Андрій Курков – «это возрождение традиций русскоязычной киевской литературы Серебряного века и дореволюционной». Дуже дивно! Адже в такому разі, я, вибачте на слові, і ломаного центаво не дам за таку київську літературу, як срібної її пори так і дореволюційної, де «красавица-экскурсовод – дама непонятного и неважного возраста». Даруйте, мені от дуже цікаво подивитися на таку собі даму неважного возраста! Тим більше, що вона «апетитная, как корзина горячих пирожков». Дивує також поведінка і нелюдські здібності героїнь роману, які простягають до книги «вывернутые ладонями руки». Навіть уявити страшно, як би все це виглядало на екрані! У іншої героїні «жадная к жизни кожа». Ще одна «хлопочет личиком», від чого її цілком справедливо застерігає косметолог. Я б на місці косметолога теж би застеріг – хто його знає до чого може призвести регулярне «хлопотание личиком»? Але певно що добра від такої «діяльності» чекати не варто. Також в романі зустрічаються такі міфічні міські прояви як «преданная маршрутка»! Тут мені стало аж якось сумно, бо за скільки років, на відміну від Лади Лузіної, я так і не зустрів в Києві жодної «відданої маршрутки». Коли прочитав в тексті про «нестрпимо молодую» і «столь же ужасно и нестерпимо мертвую» стало дуже лячно за ту бідолаху. Всі інші смерті порівняно з цією, нестерпною, здалися дитячими мультфільмами про Вінні-Пуха.
Втім, не можна сказати, що читання таких книжок не приносить жодної користі. Де б у такому разі я дізнався, що сатаніючи від фамільярності, можна «неприязненно изворачиваться», або що у когось бувають «стоячие глаза»! Також роман не зайве буде прочитати лікарям, що спеціалізуються на всіляких фізичних вадах, бо звідкіля ще їм дізнатися, про патологію «родительський подбородок», якою авторка за віщось нагородила Володимира Сергійовича – персонажа, як не крути, позитивного. Також мабуть цікаво було б лікарям поспостерігати ще одну героїню твору – Машу, яка «передергивает колкими от утренней прохлады плечами». Література – літературою, а з «колкими плечами» дівчини таки щось потрібно робити – не варто задавнювати хворобу. Впевнений, що наша сучасна медицина достойно відповість на серію таких викликів і легко впорається з «колкими плечами» і «родительськими подбородками».
На 115 сторінці книжки нарешті почав розуміти, за якими ознаками пан Курков так легко зарахував Лузіну до «київської російськомовної літератури дореволюційної і Срібної пори»:
«– Могу сказать одно, – всерьез уверил ее директор, – вы получите их всенепременнейше. Господа, подобные ему, поднаторевшие на пактах с дьяволом, нткогда не нарушают сих кровных обязательств…»
Тут на думку відразу приходить Булгаков, тим більше що ім’я його мало не через сторінку зустрічається в «Киевских ведьмах». Але на жаль (чи на щастя), Булгаков – це не лише диявол і «господа, заключающие с ним пакты» та голі тьоті, що літають на мітлах. Проте, іншого Булгакова, тепер уже певно що нажаль, Лада Лузіна не розгледіла, хоча й намагається з усіх сил копіювати його стиль. Але при всіх потугах, можу вас запевнити, що Михайлом Афанасієвичем там і не пахне, попри всі диявольські пакти.
Зізнаюся, несподіванкою для мене виявився кінець роману:
«За Дашей гналась милиция!»
А після цього оптимістичне «продолжение следует». Такий цікавий прийом свідчить, що, не дивлячись всі маргінальні ознаки, в творчості Лади Лузіної присутні й елементи пост-модернізму, з його несподіваними оригінальними рішеннями – взяти й закінчити роман таємничою фразою «продолжение следует», так би мовити, натякнути читачеві, що життя триває, і як би там не обернулося все із Дашею, за якою женеться міліція, то все пусте і на цьому оповідь, власне, можна і завершити, так саму як і дану рецензію, аби не одна сенсаційна новина.
Права на екранізацію «Киевских ведьм» купив телеканал «1 + 1». Ну що ж, якщо вони все таки екранізують твір, впевнений – це буде достойна зміна «Не родіся красівою», «Кармеліті» та іншим «Диким Сантапедрільям», що з «блакитних екранів» вчать нас «доброго, красівого і вєчного».