Hobbit's Song
04.04.2007, 16:30
THE GATHERING © 1997 : NIGHTTIME BIRDS
A veil of smoke is what I am…
The Gathering, “Confusion”
I'm at the waterside…
The Gathering, “New Moon, Different Day”
I am the snow falling down on you…
The Gathering, “On Most Surfaces”
Що ж, шановне панство, є у вас бажання говорити про сокровенне, про інтимне? Готові ви показати того метелика, котрого ховаєте в грудях (чи глибоко чи не дуже)? Який він - сірий та непримітний чи яскравий та грайливий?.. Суворо чорний чи безтурботно кольоровий?..
Але ні. Уявляєте собі зубасто-ікластого, брудного та злющого метелика? Такий може нефігово прокусити палець або вхопити за вухо. І ще, по теорії, в нього мають бути червонясті недобрі очі. А літати він повинен в місцині типу Sleepy hollow. Це я, до речі, про On Most Surfaces з альбому The Gathering – Nighttime birds. Хай вибачать мені шановні виконавці, проте даний реліз жодним чином не асоціюється у мене з пташками – чи то нічними, чи то денними, чи то снугірами, чи то канарками, чи взагалі з лапчатими альбатросами.
Згадаємо ще школу. Яйце – гусінь – лялечка - метелик. Доволі схематично, чи не так? Але це не просто смачненька рожевенька водичка, ще одну балію якої я вирішила вилити на ваші шановані вуста та вуха. Все доволі примітивно. Такою простою схемою можна проілюструвати творчий шлях майже будь-якої групи (хоча схема варіативна – її таксони можна міняти місцями, обходячись з ними, як з конструктором лего). The Gathering не виняток. Загадаємо ранні релізі, в котрих ще не задіяна Аніке – хай вибачать мене поціновувачі ранньої творчості The Gathering, але подібного doom-у в світовій музичній культурі доволі багато (не сказати б «хоч греблю гати») – цьому етапу розвитку гурту можна сміливо надати статусу «яйця». Стосовно ж третього альбому колективу – Mandylion – котрий особисто я вважаю одним з найкращих у творчості банди – то тут трохи складніше, чи це просто «гусінь» чи такий собі мутуючий кластер «гусінь-лялечка»? Подолавши етап під кодовою назвою Mandylion гурт на легких колесах долі прибуває на станцію «Нічні птахи». І що ж маємо тут?
Я довго думала, кусаючи губи та не знімаючи з голови «Электронику ТДС-5»… Дещо надумала, маю бажання поділитись з вами: чи це гірка, котра йде під укіс, чи це новий якісний етап у творчості гурту? Насправді ж, одразу після Мандиліону, в котрому основний акцент зроблено на потужному вокалі Аніке та на огризках тих металічних рифів, котрі лишилися ще з прото-думівської ери The Gathering, маємо таке собі щось облегшене, не таке потужне, але тим не менш…щось у цьому є! Нещодавно мені хтось з патетичним виразом обличчя заявив, що у «Нічних пташках» у колективу, так би мовити, «поезії зламався камертон…» ((с) Ліна Костенко) і саме цим альбомом позначений ганебний спуск у прірву суїцидальної шизофренії з рідкими промінчиками напоєного зеленим мохом оптимізму.
Другим треком релізу – Confusion – відкривається новий етап. Етап, котрий дає ясно зрозуміти, що зеленкуватий оптимізм гурту, котрий так і бризках з кожної пори попереднього релізу, десь загублено. Спокійні гітари, такий само ясний голос солістки (правда, дещо посірілий, ніби трохи притрушений порохом; тепер він не прагне загравати з слухачем на кожній ноті), дещо меланхолійний мотив, котрий час від часу намагається прорватися кудись у вишину… У мене навіть складалося враження, що гурт, достатньо заманивши слухача попереднім харизматичним альбомом, ніби дає вільний вибір – «Ось ми, дуже викаблучуватися не будемо, тож самостійно вирішуйте, чи сповідувати нашу релігію далі чи ні…».
А тексти! Тексти! Це ж суцільна смакота. Де поділася та груба римовка попередніх альбомів? Тут маємо заломлені руки, заліплені снігом та жахом очі, обламані нігті та скривавлені коліна. Лірика стала пекучою, вона не дає абсолютно ясних натяків…врешті-решт, особисто у мене вона чомусь асоціюється з поезією пражан!
The Earth Is My Witness. Хотілося б бити себе по щоках, аби знову не здатися бояністкою…але, при прослуховуванні саме цієї композиції чомусь особливо чітко згадується Omnio. Фігура мови: це Омніо з яскравим вокалом та спрощеними музичними полотнами. Ще сильніше таку думку підтверджує лірика. Чомусь вибудовується асоціативний ланцюг з I Am Your Flesh. В цій композиції голос Аніке знов набуває ноток попереднього релізу, правда, тепер він уже не несе того світлого заряду, а якось надривно розповідає. Все-таки, не дарма мені під час прослуховування попереднього альбому весь час ввижалася темна утроба, наповнена біля плодовою речовиною …
Є тут якась особлива мелодія? Музична канва, котра може існувати окремо? Ні, це лише професійно зігране тло для голосу Аніке та мудрагельської лірики.
Але навіть у нічних пташках не обійшлося без крапельки тої чудової попсятинки – чому служить чудовим підтвердженням трек Third Chance, котрий починається доволі енергійно і мотивом куплету, в принципі, нагадує загальну ритміку альбому…проте приспів геть розчаровує. Він нагадує якесь MTV-ішно-рокове блюзнірство. Щоправда, цього повністю не скажеш про лірику. Певно, це єдиний трек з релізу, котрий я б, не замислюючись, відправила в топку.
Kevin’s Telescope. Маємо ще один синг гурту, котрий достойно й рівно виглядає поряд з Strange Machines. Єдине те, що я готова дати зуб, що «Телескоп Кевіна» річ більш вартісна, але не розрахована на таку масову аудиторію, котру The Gathering намагалися охопити, випускаючи Strange Machines.
…Метелик робить останні змахи крил, намагаючись дістатися фінішу. Бідна загнана комаха. Важко витримати такий струмінь потужності, котрий рветься з грудей на льоту. Він завершує все однією з кульмінаційних точок релізу – треком Nighttime birds.
І знову маємо тонке полотно, котре майже світиться. Інколи до нього потужною підтримкою доєднуюється гітари, проте вони не створюються того ефекту «масовості», котрий супроводжує добру більшість пісень Мандиліона. Проте варто жити 7 хвилин. Жити під мелодію «Нічних пташок». Блін, я пишу і все одно не можу схопитися за ладну і правильну думку. Весь цей альбом постійно нагадує мені погано налаштоване фортепіано, котре, тим не менш, звучить просто відмінно. В цьому немає навіть натяку на геніальність, але ж, як це натхненно…
Висновок: що ж, шановні, як я не старалася, але все одно вилила на вас цілу балію своїх власних асоціацій та вражень, тож намагатимуся виправитися хоча б у висновку. Якщо порівнювати даний реліз з попереднім та наступним, то можна твердо сказати, що він являє такий собі «вузол», котрий призводить до переходу кількісних змін у якісні. Зникає напористість та голосна гітарність попереднього релізу і вже починається відчуватися протяг If then else. Не робиться такого абсолютного акценту на вокал, котрий перекриває все своєю яскравістю і змушує слухача забути про халтурні тексти. Лірика на висоті, що не може не додати задоволення ще й від прослуховування слів.
Оцінка матеріалу: 8,5/10
Оцінка якості запису: 10/10
Оцінка майстерності музикантів: 10/10
Композиції:
1. On Most Surfaces
2. Confusion
3. The May Song
4. The Earth Is My Witness
5. New Moon, Different Day
6. Third Chance
7. Kevin's Telescope
8. Nighttime Birds
9. Shrink
10. Leaves (live)
11. Eleanor (live)
Музиканти:
Anneke van Giersbergen - lead singer/guitars
Renе Rutten - guitars
Hans Rutten - drums
Frank Boeijen - keyboards
Jelmer Wiersma – guitar
Hugo Prinsen Geerligs - bass
A veil of smoke is what I am…
The Gathering, “Confusion”
I'm at the waterside…
The Gathering, “New Moon, Different Day”
I am the snow falling down on you…
The Gathering, “On Most Surfaces”
Що ж, шановне панство, є у вас бажання говорити про сокровенне, про інтимне? Готові ви показати того метелика, котрого ховаєте в грудях (чи глибоко чи не дуже)? Який він - сірий та непримітний чи яскравий та грайливий?.. Суворо чорний чи безтурботно кольоровий?..
Але ні. Уявляєте собі зубасто-ікластого, брудного та злющого метелика? Такий може нефігово прокусити палець або вхопити за вухо. І ще, по теорії, в нього мають бути червонясті недобрі очі. А літати він повинен в місцині типу Sleepy hollow. Це я, до речі, про On Most Surfaces з альбому The Gathering – Nighttime birds. Хай вибачать мені шановні виконавці, проте даний реліз жодним чином не асоціюється у мене з пташками – чи то нічними, чи то денними, чи то снугірами, чи то канарками, чи взагалі з лапчатими альбатросами.
Згадаємо ще школу. Яйце – гусінь – лялечка - метелик. Доволі схематично, чи не так? Але це не просто смачненька рожевенька водичка, ще одну балію якої я вирішила вилити на ваші шановані вуста та вуха. Все доволі примітивно. Такою простою схемою можна проілюструвати творчий шлях майже будь-якої групи (хоча схема варіативна – її таксони можна міняти місцями, обходячись з ними, як з конструктором лего). The Gathering не виняток. Загадаємо ранні релізі, в котрих ще не задіяна Аніке – хай вибачать мене поціновувачі ранньої творчості The Gathering, але подібного doom-у в світовій музичній культурі доволі багато (не сказати б «хоч греблю гати») – цьому етапу розвитку гурту можна сміливо надати статусу «яйця». Стосовно ж третього альбому колективу – Mandylion – котрий особисто я вважаю одним з найкращих у творчості банди – то тут трохи складніше, чи це просто «гусінь» чи такий собі мутуючий кластер «гусінь-лялечка»? Подолавши етап під кодовою назвою Mandylion гурт на легких колесах долі прибуває на станцію «Нічні птахи». І що ж маємо тут?
Я довго думала, кусаючи губи та не знімаючи з голови «Электронику ТДС-5»… Дещо надумала, маю бажання поділитись з вами: чи це гірка, котра йде під укіс, чи це новий якісний етап у творчості гурту? Насправді ж, одразу після Мандиліону, в котрому основний акцент зроблено на потужному вокалі Аніке та на огризках тих металічних рифів, котрі лишилися ще з прото-думівської ери The Gathering, маємо таке собі щось облегшене, не таке потужне, але тим не менш…щось у цьому є! Нещодавно мені хтось з патетичним виразом обличчя заявив, що у «Нічних пташках» у колективу, так би мовити, «поезії зламався камертон…» ((с) Ліна Костенко) і саме цим альбомом позначений ганебний спуск у прірву суїцидальної шизофренії з рідкими промінчиками напоєного зеленим мохом оптимізму.
Другим треком релізу – Confusion – відкривається новий етап. Етап, котрий дає ясно зрозуміти, що зеленкуватий оптимізм гурту, котрий так і бризках з кожної пори попереднього релізу, десь загублено. Спокійні гітари, такий само ясний голос солістки (правда, дещо посірілий, ніби трохи притрушений порохом; тепер він не прагне загравати з слухачем на кожній ноті), дещо меланхолійний мотив, котрий час від часу намагається прорватися кудись у вишину… У мене навіть складалося враження, що гурт, достатньо заманивши слухача попереднім харизматичним альбомом, ніби дає вільний вибір – «Ось ми, дуже викаблучуватися не будемо, тож самостійно вирішуйте, чи сповідувати нашу релігію далі чи ні…».
А тексти! Тексти! Це ж суцільна смакота. Де поділася та груба римовка попередніх альбомів? Тут маємо заломлені руки, заліплені снігом та жахом очі, обламані нігті та скривавлені коліна. Лірика стала пекучою, вона не дає абсолютно ясних натяків…врешті-решт, особисто у мене вона чомусь асоціюється з поезією пражан!
The Earth Is My Witness. Хотілося б бити себе по щоках, аби знову не здатися бояністкою…але, при прослуховуванні саме цієї композиції чомусь особливо чітко згадується Omnio. Фігура мови: це Омніо з яскравим вокалом та спрощеними музичними полотнами. Ще сильніше таку думку підтверджує лірика. Чомусь вибудовується асоціативний ланцюг з I Am Your Flesh. В цій композиції голос Аніке знов набуває ноток попереднього релізу, правда, тепер він уже не несе того світлого заряду, а якось надривно розповідає. Все-таки, не дарма мені під час прослуховування попереднього альбому весь час ввижалася темна утроба, наповнена біля плодовою речовиною …
Є тут якась особлива мелодія? Музична канва, котра може існувати окремо? Ні, це лише професійно зігране тло для голосу Аніке та мудрагельської лірики.
Але навіть у нічних пташках не обійшлося без крапельки тої чудової попсятинки – чому служить чудовим підтвердженням трек Third Chance, котрий починається доволі енергійно і мотивом куплету, в принципі, нагадує загальну ритміку альбому…проте приспів геть розчаровує. Він нагадує якесь MTV-ішно-рокове блюзнірство. Щоправда, цього повністю не скажеш про лірику. Певно, це єдиний трек з релізу, котрий я б, не замислюючись, відправила в топку.
Kevin’s Telescope. Маємо ще один синг гурту, котрий достойно й рівно виглядає поряд з Strange Machines. Єдине те, що я готова дати зуб, що «Телескоп Кевіна» річ більш вартісна, але не розрахована на таку масову аудиторію, котру The Gathering намагалися охопити, випускаючи Strange Machines.
…Метелик робить останні змахи крил, намагаючись дістатися фінішу. Бідна загнана комаха. Важко витримати такий струмінь потужності, котрий рветься з грудей на льоту. Він завершує все однією з кульмінаційних точок релізу – треком Nighttime birds.
І знову маємо тонке полотно, котре майже світиться. Інколи до нього потужною підтримкою доєднуюється гітари, проте вони не створюються того ефекту «масовості», котрий супроводжує добру більшість пісень Мандиліона. Проте варто жити 7 хвилин. Жити під мелодію «Нічних пташок». Блін, я пишу і все одно не можу схопитися за ладну і правильну думку. Весь цей альбом постійно нагадує мені погано налаштоване фортепіано, котре, тим не менш, звучить просто відмінно. В цьому немає навіть натяку на геніальність, але ж, як це натхненно…
Висновок: що ж, шановні, як я не старалася, але все одно вилила на вас цілу балію своїх власних асоціацій та вражень, тож намагатимуся виправитися хоча б у висновку. Якщо порівнювати даний реліз з попереднім та наступним, то можна твердо сказати, що він являє такий собі «вузол», котрий призводить до переходу кількісних змін у якісні. Зникає напористість та голосна гітарність попереднього релізу і вже починається відчуватися протяг If then else. Не робиться такого абсолютного акценту на вокал, котрий перекриває все своєю яскравістю і змушує слухача забути про халтурні тексти. Лірика на висоті, що не може не додати задоволення ще й від прослуховування слів.
Оцінка матеріалу: 8,5/10
Оцінка якості запису: 10/10
Оцінка майстерності музикантів: 10/10
Композиції:
1. On Most Surfaces
2. Confusion
3. The May Song
4. The Earth Is My Witness
5. New Moon, Different Day
6. Third Chance
7. Kevin's Telescope
8. Nighttime Birds
9. Shrink
10. Leaves (live)
11. Eleanor (live)
Музиканти:
Anneke van Giersbergen - lead singer/guitars
Renе Rutten - guitars
Hans Rutten - drums
Frank Boeijen - keyboards
Jelmer Wiersma – guitar
Hugo Prinsen Geerligs - bass